Більшівцівська громада
Галицький район, Івано-Франківська область

Історія села Жалибори

Львівський історик О. Купчинський вважає, що назва насе­леного пункту утворена від праслов'янського чи слов'янського імені Желібор. Існують і інші версії про походження даного найменування. У самих Жалиборах побутує легенда про те, що в давнину ця місцевість була вкрита непрохідними лісами — борами, в яких проживали люди. Отже, топонім Жалибори можна розділити на 2 складові частини: „жили" (обжиті, залюд­нені) — „бори". Згідно з іншим переказом, назва села походить від імені монаха-самітника Жилибора. На високому пагорбі він заснував монастир, поблизу якого виникло поселення, назване в його честь. Уродженець села педагог Ілля Романів вважає, що ім'я Жилибор — це насправді перекручене прізвище Шеліборський, котре носив ігумен монастиря. Найправдоподібнішу вер­сію висунули автори „Малої історичної енциклопедії Галицької землі" І. Петраш та М. Павлусь. На їхню думку, село назване на честь пана Желіборського — поміщика, який проживав на даній території. Відомості про шляхтичів Желіборських та їхній родовий герб доніс до нас вірш невідомого автора XVI ст.:

„Желиборских двь косьі в купу ся злучили

 Для того, аби волков драпьжньіх губили,

Придано крест, знак певньїй менжного звьтязства,

През крест всь з давньїх часов триумфуют паньства,

А тому клейнотови подпорою славьі Зостал

Арсеній ньінь з єпископской справьі".

        Археологічні розкопки наводять на думку, що на території Жалиборів могло існувати поселення ще в часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Дослідники знайшли в да­ній місцевості бронзову прикрасу XI ст., а на узвишші гори Монаховець — давньоримські та арабські монети.

Уперше в історичних джерелах Жалибори згадуються в 1375 р. У 2-й пол. XIV ст. власником села був шляхтич українського походження Дмитро зі Скоморохів (зг. в 1385 р.), у 1-й пол. XV ст. — Петро зі Свистільників (зг. в 1440 р.). Після нього населений пункт перейшов до Михайла зі Свистільників (зг. в 1463 р.). У XIV — 1-й пол. XVI ст. село було невеликим за розмірами і в 1515 р. мало лише 1 лан орної землі. В 1578 р. їх стало 3, один із яких належав місцевому священику.

Колись давно ще у 14 ст. розпочав своє активне життя чоловічий  монастир, збудований на височині неподалік села Жалибори. За переказами старожилів, його засновником був чернець Мелех, ім'я якого і дало назву монастирю і височині неподалік села, на якій розкинувся монастир. Мелеховець — ось як називають це місце, таємничість і святість якого збереглася і по сьогоднішній день. На найвищій точці Мелеховця височіє напівзруйнована скульптурна споруда «Святої» з латинськими написами, а на схилі під «Святою» німими свідками стоять руїни монастиря. Постать «Святої» видно з любого місця в селі. А неподалік від неї б'є цілюще джерело, біля якого проходило Водохрестя, водою з якого хрестили дітей, омивали покійників.

Ченці монастиря обробляли поле неподалік Мелеховця, забезпечуючи собі існування. А ще займалися вони лікувально-цілительською діяльністю. Лікувальну сировину вони збирали кругом Мелеховця і на Касовій горі. Місцеві жителі зверталися до них за лікарською сировиною. І так жив і діяв монастир на протязі трьох століть, поки десь у XIII-XIV ст. його спалили монголо-татари. Ченців перерізали, а монастир зруйнували настільки, що місцеві мешканці його реставрувати не змогли.

На пам'ять про знищену святиню жалиборці витесали із суцільної брили каменю скуль­птуру коронованої Богоматері з Дитятком на руках і встанови­ли її на горі Монаховець.

Працюючи на своїх полях, селяни протягом декількох сто­літь були змушені обробляти і панські лани. В документах 2-ї пол. XVI — 1-ї пол. XVII ст. повідомляється про коморників, які один день на тиждень відробляли панщину. Крім роботи в полі, вони платили грошовий чинш, виконували різноманітні повинності тощо. У 1680 р., обурені збільшенням обсягу панщизняних робіт, жителі Жалиборів, Кінашева й Бовшева розпочали самовільну вирубку дерев у лісах пана Адама Росовського, чим завдали йому матеріальних збитків на 3 тис. зло­тих. У 1689 р. в Жалиборах і Кінашеві сарана з'їла усе збіжжя на полях, „а сіножаті були до того знищені, що навіть не було видно трави. Все навкруги залишилось пусткою". У селі почав­ся голод, від якого померло багато людей.

Довший час власниками населеного пункту були дідичі Кунашовські — Антоній (зг. в 1750-1797 рр.), Кароль (зг. в 1799 і 1803 рр.), Віктор (зг. в 1832 р.) і Норберт (помер 23 березня 1840 р., похований на сільському цвинтарі), а також Подлєська Юзефа (зг. в 1926-1930 рр.). У 1857 р. в Жалиборах засновано парохіальну школу, яку із 58 дітей шкільного віку відвідувало лише 22 учнів. Спочатку в ній учителював дяк, а першим педаго­гом жалиборської школи став Василь Марущак (зг. в 1862 р.).

На поч. XVIII ст. жалиборці побудували нову церкву на земель­ній ділянці, подарованій дідичами Кунашовськими. Відомий дослід­ник культової архітектури М. Драган у книзі „Українські дерев'яні церкви" так описував її: „Церква святого Іллі з дерева, тесаного сокирою, ліплена, покрита ґонтами, вікна оправлені в дерево, залізний замок, дзвіниця на фіртці". Переживши кілька ремонтів та реставрацій, жалиборський храм проіснував близько 180 років. У 1878 р. на його місці парафіяни розпочали будівництво нової церкви, яке тривало 2 роки. За свідченням старожилів, храм зводився майстрами з Гуцульщини.

ЦЕРКВА СВЯТОГО ІЛЛІ

Церква побудована в 1880 році в 18 столітті під керівництвом Семена Гойя і носить ім'я Святого Іллі. Знищена за часів комуністичного режиму, але при допомозі громади села вона реставрована і почала діяти з 1990 року 10 вересня. 25 жовтня 1992 року в селі відправив першу службу Божу отець Михайло Гой уродженець села.

Храм прикрашає величний купол увінчаний греко-католицькою символікою. Ступінчастий верх критий бляхою. Вона вистояла І та ІІ світові війни. 2 серпня 1991 року церковні ворота гостинно відчинено для парафіян села.

У 1996 році на храмове свято Іллі було відкрито каплицю. По східному боці села на високій горбовині, стояла кам'яна споруда Божої Матері. Старші люди говорили, що Матінка Божа своїм омофором берегла село від усяких пошестей чи воєнних нещасть.

Великої шкоди Жалиборам завдала І Світова війна. У 1915 р. під час бойових дій згоріло багато селянських хат, а також церковна дзвіниця, з якої російські солдати ще раніше забрали 4 маленькі і 5 великих дзвонів. Уцілів лише панський фільва­рок, у якому розміщувався штаб 249-го німецького полку.

Коли проголошено Західно Українську Народну Республіку, яких двадцять хлопців зголосилися до Української Галицької Армії — УГА. Тільки деякі вціліли й повернулися з війни. В журналі "Червона Калина" (в 30-тих роках) була поміщена світлина цих колишніх вояків за волю України.

У 1-й пол. XX ст. в селі діяли читальня „Просвіти" (засн. в 1901 р.), товариство „Січ", гуртки „Сільського господаря" та „Рідної школи", товариство „Відродження", Союз українок, госпо­дарсько-споживча спілка (1925), кооператив „Надія" (1934). Відбувалися театральні вистави, віча та ще й щоденне читання часописів і книжок. Зайняття були майже все вечорами, бо в день люди працювали у своїх господарствах. Це не сподобалося місцевому дідичеві полякові Подляскому. Він постарався про те, що польська влада закрила читальню, а двері навіть запломбувала. Та люди сходилися по хатах, щоб продовжати просвітянське діло. Це трапилося перед Другою світовою війною. Подляский покинув село і вже більше не повернувся.

 Село мало свій оркестр (керівник Семко), який славився на всю округу. Без цього колективу не обходилося жодне свято чи весілля у Жалиборах та багатьох сусідніх населених пунктах.

Хор читальні „Просвіти". Диригент Семен Бульба. 1930 р.

Сільські музики із Жалиборів на весіллі у Старих Скоморохах

 

В селі було 150 господарств — всього около 800 осіб населення. Небагато дітей вчилось дальше по закінченні шостирічного навчання в місцевій школі. А все таки було декілька учнів станиславівської чи рогатинської гімназії. В більшості молоді, талановиті й охочі молоді люди вчилися самотужки. Книжки видання т-ва "Просвіта", "Дешева книжка", "Самоосвіта" та ще й інші публікації концерну Івана Тиктора помагали здобути потрібне знання. Тим то Желибори стали дуже свідомим націо­нально селом. Душею, порадником, лікарем і всім, що могла дати одна людина зі своїм шляхетним характером, був всіма улюблений учитель і директор школи, уродженець Тернопільщини, Омелян Литвин. Зазнав він багато прикрощів від польської влади: поляки казали на нього "зацєнти русін" (себто завзятий).

У 1932 р. в селі створено осередок ОУН, засновниками та активними діячами якого стали І. Романів, Ю. Крижалка, В. Петрик, М. Хомин та І. Хомин. Двоє останніх у 1941 р. загинули в катівнях НКВС.

На роздоріжжі знову, висипано високу могилу та поставлено високий хрест в пам'ять воїнів, що впали в боротьбі за волю України в рр. 1914-1920. В дні Зелених Свят відбувався похід до цієї могили, відправлялася панахида за полеглих борців. Несено корогви, синьо-жовті прапори, тернові вінки. Польська поліція часто розганяла мирний і побожний люд. На одну таку зеленосвяточну відправу приїхав сам комендант жандармерії зі своїми посіпаками. Став викрикати до війта, мовляв, немає  дозволу на те "збєґовіско" (збіговисько). Війт спокійно запитав коменданта: "Пане коменданте, ви християнин?". Комендант вирячив очі на нього, а війт тягнув далі: "Якщо пан комендант вірить в Бога, повинен скинути шапку. Там зараз відправляють панахиду, віддають пошану тим, котрі не можуть за себе говорити". Комендант мовчки скинув шапку.

З липня 1941 р. в Жалибори увійшли німецько-фашистські війська. За час окупації до Німеччини було вивезено 51 особу, спалено ЗО дворів. Звільнили село частини Радянської армії 25 липня 1944 р. В бою за населений пункт загинув командир 4-ї роти 873-го стрілецького полку 276-ї Темрюкської дивізії ст. лейтенант Юхвітов Петро Сергійович, якому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

6 березня 1949 р. у селі створено колгосп ім. 8 Березня. В 1951 р. його назву змінили на більш ідейну — ім. Сталіна, а в 1959 р. об'єднали з Кінашівським господарством. У 1968 р. введено в дію восьмирічну школу.

У 1963 р. за рішенням районної ради в Жалиборах закрили церкву. Офіційно було видано розпорядження про передачу цер­ковного приміщення під шкільний склад, але фактично воно май­же ЗО років стояло пусткою. Місцеві партійні активісти розбили іконостас, зафарбували розписи на стінах храму. На щастя, під час опису церковного майна жителям села вдалося винести і сховати більшість образів та книг, предметів церковного реманенту. Бага­то речей врятував від знищення паламар Михайло Белей. На по­чатку 80-х рр. стан церкви був катастрофічний. Щоб вберегти її від цілковитого зруйнування, у 1982 р. жалиборці самовільно, „на очах голови сільської ради тов. Багири М. І. і господаря цього приміщення директора школи Матейка М. М." провели в ній ремонтні роботи (про це повідомлялося у зведенні уповноваженого у справах релігії за вказаний рік).

У часи перебудови в Жалиборах був створений осередок На­родного Руху України (1989 р.). В цьому ж році над селом замайорів синьо-жовтий прапор, піднятий Іваном Сірком та Теодозієм Скотарем. 10 вересня 1990 р. відбулося посвячення заново відкритої церкви св. Іллі. На базі колгоспу ім. XXI з'їзду КПРС утворилася селянська спілка „Дружба". Тоді ж (1991 р.) ство­рено і сільську раду. У 1992 р. розпочалася газифікація села.

На даний час у Жалиборах діють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, фельдшерсько-акушерський пункт, Народний дім та бібліотека.

Відомі люди уродженці села:

Литвин Омелян Павлович (1888-1971, с. Супранівка Підволочиського

р-ну Тернопільської обл.) — четар УГА, учитель, громадсько-культурний діяч. Урядом ЗУНР нагороджений ме­даллю „За бойові заслуги". Активний діяч читальні „Просвіти" й кооперативу „Самопоміч". Неодноразово переслідувався поль­ською поліцією та органами.

Пам'ятки:

 

Церква святого пророка Іллі, на пагорбі в південній частині села. Споруджена у 1880 р. Дерев'яна, поставлена у зруб. Хрещата у плані, із прибудованим пізніше дияконником. Бабинець, вівтарна частина та кліроси покриті двоскатним дахом. На гребе­нях бабинця й вівтарного зрубу — маківки на невисоких бараба­нах. У центральній частині — баня з шатровим дахом типу восьмерик на четверику, увінчана маківкою на глухому ліхтарі. На фронтальній стіні бабинця, зліва від вхідних дверей, у верхньо­му куті прикріплено литу чавунну табличку з викарбуваним напи­сом: „Сей домь божій поставила громада Желибори за старані-ємь стар. брата церковного Симеона Гоя 1880 г.".

 Пам'ятний знак на місці спаленого татарами монастиря, на високому

пагорбі Монаховець, за селом. Являє собою вите­сану із суцільної кам'яної брили скульптуру коронованої Матері Божої з Дитятком на руках. Написи латинською мовою. В 2006 році жителі села побудували капличку на пагорбі Монаховець. Скульптура поміщена в капличці.

В 2006 році жителі села побудували капличку на пагорбі Монаховець. Скульптура поміщена в капличці.

Іст. Могила Норберта Кунашовського, на кладовищі. Похова­ний власник Кінашева й Жалиборів. У 1840 р. на могилі встановлено пам'ятник у формі обеліска на прямокутному по­стаменті, що підноситься на двоступінчастому подіумі. У вер­хній частині обеліска прикріплено герб „Радван", а на поста­менті викаобувано написи польською мовою.

Могила німецьких воїнів, по­леглих у роки І Світової війни, на церковному подвір'ї біля дзвіниці, зліва від головної доріжки. Пам'ят­ник споруджено в 1917 р. Він має вигляд встановленої на триступінча­стому круглому постаменті бетон­ної колони, яка завершується плос­ким дахом. У верхній частині ко­лони прикріплено скульптурне зоб­раження римського легіонера із зап­лющеними очима, що стоїть на ба­ранячій голові і тримає опущений додолу меч.